Report Navigation

Country Reports

Freedom of the Press

Freedom of the Press 2017

Ukraine Україна Translation

Profile

Press Freedom Status: 
Partly Free

Freedom of the Press Scores

(0=Most Free, 100=Least Free)

Quick Facts

Population: 
42,700,000
Частково вільна
Частково вільна
Internet Penetration Rate: 
49.3%

Основні події 2016 року:

  • Органи державного регулювання розпочали втілення механізму прозорості власності теле- та радіокомпаній, вимагаючи від них надавати детальну інформацію про їхніх власників.
  • Продовжуються зусилля, направлені на перетворення державних радіо- і телевізійних компаній в інформаційні агентства суспільного мовлення, незважаючи на організаційні та фінансові проблеми, а також труднощі в припиненні діяльності деяких державних компаній, які і раніше гальмували цей процес.
  • У листопаді уряд затвердив план приватизації 244 друкованих ЗМІ з метою забезпечити редакційну незалежність цих видань від державного впливу.
  • Насильство, погрози, залякування і переслідування працівників та організацій ЗМІ тривають; найбільш кричущим випадком року стало вбивство відомого журналіста Павла Шеремета в липні через вибух його автомобіля.

 

Короткий огляд

Медіа-середовище України значно покращилося після зміни уряду в 2014 році, і реформи, які ще тривають, продовжують вдосконалювати законодавчі та економічні умови для журналістів та інформаційних агентств. Тим не менш, є декілька проблем, що ще залишаються актуальними, в тому числі невиправдане політичне втручання у зміст інформаційного контенту, а також насильство, переслідування та інші протиправні дії проти журналістів.

У 2016 році уряд продовжив удосконалювати законодавство в медійній сфері, під час чого був реалізований ряд позитивних реформ минулого року. У червні 2016 року президент Петро Порошенко підписав закон про полегшення умов перетворення державних радіо- та телевізійних компаній країни в інформаційні агентства суспільного мовлення - процес, який розпочався ще в 2014 році. Крім того, уряд зробив певні кроки в бік зменшення впливу держави на друковані ЗМІ і погодив у листопаді список з244 друкованих ЗМІ, багато з яких є регіональними і міськими друкованими виданнями, для подальшої приватизації. У той же час, відповідно до законодавства, яке вступило в силу в жовтні 2015 року, представники ЗМІ почали розкривати детальну інформацію про їхніх власників, включно з інформацією про кінцевих бенефіціарів.

Для журналістів доступ в регіон Донбасу (Донецької та Луганської областей), які з 2014 року частково під контролем сепаратистів, залишається обмеженим. Хоча рівень насильства по відношенню до представників преси значно впав з часів своїх найвищих позначок у 2014 році, напади на працівників ЗМІ все ще продовжуються. У липні вибухнув автомобіль, вбивши Шеремета, який вів шоу на радіо «Віст»,  а також робив репортажі для незалежного інтернет-видання «Українська правда». У травні наглядовий сайт «Миротворець» опублікував персональні дані близько 5000 фахівців українських та зарубіжних засобів масової інформації, які отримали акредитацію від сепаратистської влади в Донецьку та Луганську для того, щоб повідомляти про конфлікт. Кілька журналістів розповідали про отримання погроз після публікації списку. Хоча влада почала розслідування у цій справі, сайт продовжує оновлювати дані, а також опублікував окремо інформацію про українських журналістів, що працюють в Росії.

Постійна нестабільність і насильство на Донбасі, а також побоювання з приводу загального російського втручання в українські справи продовжували створювати напругу в політичному середовищі в країні і вплинули на ставлення уряду до ЗМІ. На прес-конференції в червні Петро Порошенко попросив журналістів утримуватися від висвітлення негативних новин про Україну, що стало заявою, яку експертні організації в медіа засудили за втручання у журналістську незалежність. Після того як «Миротворець» опублікував особисті дані тисяч журналістів, Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков і депутат Антон Геращенко схвально оцінили дії сайту.

Правова ситуація: 13 / 30

Конституційно-правове регулювання діяльності ЗМІ в Україні є одним із найпрогресивніших у Східній Європі, незважаючи на те, що правові гарантії діяльності ЗМІ не завжди реалізуються на практиці. Законодавством, прийнятим у 2015 році, було збільшено розмір штрафів за злочини, скоєні проти журналістів, а також встановлено механізми виплати грошової допомоги сім’ям загиблих журналістів і журналістам, пораненим під час виконання своїх професійних обов’язків. Попри це в Україні зберігається проблема безкарності за злочини проти журналістів, і значна кількість яких, за наявними даними, залишається без покарання.

Окремим пакетом законів, прийнятих у 2015 році, було заборонено пропаганду символіки «комуністичного та нацистського тоталітарних режимів» — за винятком деяких випадків, зокрема при використанні зазначеної символіки в освітніх цілях — і встановлено кримінальну відповідальність за заперечення «злочинного характеру» цих режимів. Одночасно було передбачено кримінальне покарання за публічне заперечення легітимності кількох груп, які боролися за незалежність України у XX столітті. Місцеві і міжнародні правозахисні організації у сфері медіа висловили занепокоєння з приводу того, що, викладені в надто узагальнених формулюваннях, ці закони можуть стримувати ведення відкритої дискусії та публічне висловлювання журналістами будь-якої критики з гострих політичних питань.

Своєрідною перевіркою правової системи на терпимість до незгодних з державною політикою з питань національної безпеки стала справа журналіста і блогера Руслана Коцаби, якого в травні 2016 року було засуджено до трьох з половиною років позбавлення волі за нібито перешкоджання діяльності Збройних Сил України через заклики до бойкоту мобілізації у відеозверненні, розміщеному на каналі YouTube у 2015 році. Проте в липні апеляційний суд зняв усі обвинувачення з Коцаби і звільнив його з-під варти після 18 місяців тримання в СІЗО.

У лютому 2016 року Верховною Радою було прийнято закон, яким встановлено кримінальну відповідальність за незаконне вилучення журналістських матеріалів та інші дії, спрямовані на умисне перешкоджання професійній діяльності журналістів, хоча якість виконання цієї нової норми законодавства залишилася сумнівною. Журналісти мають законне право на захист конфіденційності джерел інформації, крім випадків, коли розкривати такі джерела їх зобов’язує рішення суду. У 2001 році було декриміналізовано наклеп, а в 2009 році Верховний Суд України зобов’язав суддів розглядати справи щодо наклепу у цивільно-правовому порядку відповідно до норм, встановлених Європейським судом з прав людини, який надав нижчі рівні захисту державним службовцям та провів чітке розмежування між оціночними судженнями та фактичними даними. Проте державні службовці продовжують використовувати позови про наклеп як засіб стримування критики з боку ЗМІ на свою адресу.

Вважається, що українські суди страждають від корупції і є політично залежними від виконавчої влади, що впливає на їхню неупередженість при розгляді справ, пов’язаних зі ЗМІ. Суперечливі норми законодавства, які дають право представникам ЗМІ здійснювати моніторинг, запис та зйомку судових засідань, призвели до конфліктів між журналістами та суддями.

Закон 2011 року про доступ до публічної інформації, який було підкріплено прийняттям низки інших законів, вважається одним із найкращих у своєму роді в Європі, проте його реалізація залишається проблематичною. За повідомленням громадської організації «Інститут масової інформації» (ІМІ), доступ журналістів до публічної інформації найчастіше обмежували органи місцевої влади. Примітно, що положення, яке передбачало покарання за незаконну відмову в наданні інформації на запит журналіста , було включено у закон, прийнятий у лютому 2016 року, яким було встановлено кримінальну відповідальність за перешкоджання професійній діяльності журналістів..

Законодавство не передбачає надмірно обтяжливих вимог щодо створення та діяльності приватних ЗМІ, за винятком необхідності офіційної державної реєстрації друкованих ЗМІ. Реєстрація інтернет-ЗМІ не є обов’язковою. Телерадіокомпанії повинні отримувати ліцензію  Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, яка неодноразово ставала об’єктом критики за непрозоре прийняття рішень, упередженість на користь великих медіа-холдингів та неспроможність притягнути до відповідальності винних у порушеннях щодо контенту. Закон 2015 року зобов’язав Національну раду оприлюднювати детальні обґрунтування прийнятих нею рішень щодо видачі ліцензії.

Державою не встановлено жорстких обмежень щодо свободи професійної діяльності журналістів, і низка груп та об’єднань, зокрема Національна спілка журналістів України та Незалежна медіа-профспілка України, мають можливість відстоювати інтереси журналістів. Проте відомо, що  підтримувана Росією сепаратиська влада у східних районах Донецької і Луганської областей відмовляє в акредитації як місцевим, так і іноземним журналістам, звинувачуючи їх у підготовці «пропагандистських» репортажів або у «негативному» висвітленні подій.

У жовтні 2016 року популярне онлайн-видання «Українська правда» повідомило про отримання записів, які вказували на те, що за журналістами цієї редакції вела стеження Служба безпеки України (СБУ). Видання звернулося до влади за поясненнями, проте СБУ відмовилася відповідати, пославшись на інтереси національної безпеки.

 

Політична ситуація: 25 / 40 (↓1)

Формування контенту приватних ЗМІ часто здійснюється під впливом політичних чи комерційних інтересів їхніх власників. Щонайменше чотири найбільші медіа-групи, які разом покривають 76% телевізійної аудиторії, належать впливовим бізнес-магнатам або олігархам, для яких медіа не є основним бізнесом. Відомо, що державні мовники також стикаються з втручанням у редакційну політику. У листопаді 2016 року з посади директора державної телерадіокомпанії звільнився Зураб Аласанія, назвавши однією з причин своєї відставки тиск з боку влади. у зв’язку з запуском програм журналістських розслідувань, що викривають факти корупції.

Вільний доступ до офіційних джерел інформації надавався вибірково і залежав від рішення окремої державної установи чи конкретного чиновника. Зокрема, відомо, що місцеві чиновники обмежували доступ ЗМІ до інформації про діяльність органів державної влади.

Конституцією заборонена цензура, проте деякі форми фактичної цензури використовувалися для контролю медіа-контенту в країні. У 2014 році суд зобов’язав Національну раду з питань телебачення і радіомовлення тимчасово припинити ретрансляцію низки російських каналів на території України. Рішення про призупинення стало реакцією на поширення агресивного пропагандистського контенту російськими інформаційними ресурсами, що працюють під контролем Кремля, вочевидь з метою підтримки російської окупації Криму, заохочення проросійського сепаратизму на Півдні та Сході України та дискредитації нової влади в Києві. Ретрансляція низки російських каналів залишилася під забороною протягом 2016 року.

На окупованих територіях Донецької і Луганської областей проросійські сепаратисти зберегли контроль над телерадіокомпаніями, що були захоплені ними у 2014 році, і продовжили блокувати трансляцію більшості українських телеканалів. Самопроголошена влада цих областей також обмежила доступ до багатьох веб-сайтів.

Українські журналісти повідомляють про збільшення рівня самоцензури з гострих політичних питань, зокрема у висвітленні повідомлень  про порушення прав людини військовими під час конфлікту на Донбасі.

Попри вплив олігархів та інший тиск на свободу журналістів, українські ЗМІ разом доносять до аудиторії різні точки зору, починаючи від популярного телеканалу «Інтер», який вважається проросійським, до «5 каналу», який належить президенту Порошенку, та антиросійських видань, таких яких журнал «Український тиждень». Проте спостерігачі помітили зростання націоналістичних тенденцій в українській журналістиці, що негативно позначається на об’єктивності і відбиває у репортерів та керівництва ЗМІ бажання поставити під сумнів офіційну версію подій або провести критичне журналістське розслідування. Деякі видання продовжують працювати у сфері журналістики, що служить інтересам суспільства, у тому числі неприбуткова організація «Громадське телебачення» та державний телеканал «UA:Перший», проте вони займають невелику частку ринку. Численні повідомлення у ЗМІ про корупцію серед посадових осіб рідко мають наслідком притягнення корупціонерів до реальної відповідальності.

Влада продовжує обмежувати доступ в країну низці іноземних журналістів з міркувань національної безпеки. У травні 2016 року Петро Порошенко підписав указ про заборону в’їзду на територію України 17 російським журналістам до кінця 2017 року. У грудні СБУ повідомила, що у 2016 році було заборонено в’їзд на територію країни 61 російському журналісту.

У квітні 2016 року в Україні заборонили працювати ведучому відомого російськомовного політичного ток-шоу, громадянину Канади та Італії Савіку Шустеру. Рішення центру зайнятості про анулювання його дозволу на роботу в Україні було скасовано судом у червні. Проте, через тиск, пов’язаний з відкритою податковою справою, та у зв’язку з фінансовими труднощами, в грудні онлайн-телеканал Савіка Шустера оголосив, що припиняє свою діяльність з 2017 року.

ІМІ було зафіксовано понад 100 випадків втручання у роботу журналістів, понад 40 випадків погроз або залякувань та 30 випадків побиття або нападу на журналістів у 2016 році, до того ж більшість цих правопорушень була скоєна приватними особами, правоохоронцями або місцевою владою. У липні від вибуху закладеної в автомобіль вибухівки загинув журналіст Павло Шеремет, який висвітлював такі теми, як корупція в Україні і російська пропаганда. Автомобіль належав його партнерці Олені Притулі, власниці інтернет-видання «Українська правда», що дало підстави припускати, що справжньою ціллю могла бути саме вона.

У травні 2016 року український веб-сайт «Миротворець» оприлюднив імена і персональні дані близько 5 000 журналістів, акредитованих проросійськими силами для роботи на Донбасі. Журналісти наразилися на гостру критику з боку міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, а дехто з них зазнав переслідувань та погроз фізичної розправи на свою адресу. Антона Геращенка, радника міністра і народного депутата, який приєднався до Авакова в схвальних оцінках дій веб-сайту, запідозрили у причетності до публікації даних. У червні Порошенко засудив дії веб-сайту, проте закликав репортерів не писати «негативних» статей щодо України. Станом на кінець року розслідування у цій справі ще тривало.

У 2016 році сталося декілька нападів на офіс та блокада будівлі телеканалу «Інтер» з боку протестувальників-націоналістів. У вересні невідомі в масках підпалили будівлю телеканалу, внаслідок чого постраждало декілька працівників. Крім того, за даними ІМІ, протягом року неодноразово вчинялися кібератаки на ЗМІ.

 

Економічна ситуація: 15 / 30 (↑1)

Більшість ЗМІ в Україні перебувають у приватній власності, а найпопулярнішим джерелом новин є телебачення. В останні роки влада взялася за реорганізацію державних телерадіокомпаній в суспільних мовників. Законом, який було прийнято в 2015 році, була створена нова суспільна телерадіокомпанія, нагляд за діяльністю якої здійснює Наглядова рада, більшість членів якої є представниками громадських організацій. Новий суспільний мовник мав розпочати діяльність у січні 2017 року. В червні 2016 року Порошенко підписав закон, який передбачав приєднання всіх національних і місцевих державних телерадіокомпаній до новоутвореної організації. Він був покликаний зупинити спротив з боку ДП «Укртелефільм», яке саботувало реорганізацію.

Протягом 2016 року низку телерадіоорганізацій було належним чином приєднано до нової суспільної телерадіокомпанії, а в грудні Кабінет Міністрів затвердив статут цієї організації, яка отримала назву «Національна суспільна телерадіокомпанія України» (UA:НСТУ). Проте обсяг початково закладених у бюджет коштів на розвиток суспільного мовлення виявився значно нижчим за очікуваний, що Аласанія назвав однією з причин своєї відставки в листопаді.

Закон, прийнятий у грудні 2015 року, сприяв приватизації друкованих ЗМІ, що перебувають у власності центральних, обласних та місцевих органів державної влади. Це отримало схвальні відгуки спостерігачів як важливий крок уперед, спрямований на підвищення плюралізму у даному секторі. Проте імплементація закону відбувалася повільними темпами, і лише в листопаді 2016 року Кабінет Міністрів затвердив список із 244 друкованих ЗМІ, що підлягали приватизації на першому етапі реформування.

Приватний медіа-сектор характеризується існуванням великих холдингів, що перебувають під контролем впливових політиків та олігархів. Наприклад, телеканал «5 канал» належить президентові Порошенку. Група «Інтер» перебуває у власності народного депутата від «Опозиційного блоку» Сергія Льовочкіна, олігарха Дмитра Фірташа та екс-глави СБУ Валерія Хорошковського. Медіа-холдинг «Медіа Група Україна» та газета «Сегодня» належать олігарху Рінату Ахметову, тоді як олігарх Віктор Пінчук є власником медіагрупи Star Light Media.

Законом, який набув чинності наприкінці 2015 року, було встановлено заборону на заснування телерадіоорганізацій чи провайдерів програмної послуги в Україні та володіння ними для фізичних і юридичних осіб, які зареєстровані в офшорних економічних зонах або є резидентами «держави-агресора або держави-окупанта»,  — згідно з визначенням, наданим Верховною Радою України.

Прозорість власності телерадіокомпаній збільшилася протягом 2016 року внаслідок прийняття вищезгаданого закону у 2015 році, який зобов’язував телерадіоорганізації і провайдерів програмної послуги розкривати детальну інформацію про свою структуру власності, у тому числі відомості про кінцевих бенефіціарних власників. Після прийняття вищезгаданого закону компанії почали публікувати на корпоративних веб-сайтах імена своїх реальних власників. Менша прозорість спостерігається щодо власності друкованих ЗМІ, проте відомості про кінцевих бенефіціарних власників у багатьох випадках можна дізнатися з реєстру, який веде Міністерство юстиції. Норми законодавства щодо забезпечення прозорості власності не поширюються на інтернет-медіа.

Влада не обмежує доступ до інтернету, який у 2015 році використовували близько 49 відсотків населення. Українці все частіше почали користуватися онлайн-ресурсами, у тому числі соціальними мережами, для того, щоб дізнатися новини та отримати інформацію.

 Попри те, що переповнений медіа-ринок, який відзначається функціонуванням низки ЗМІ за підтримки заможних власників, ускладнює можливість досягнення фінансової незалежності новими підприємствами, базові витрати на заснування та ведення діяльності ЗМІ загалом не є непомірно високими. У серпні 2015 року компанія «Зеонбуд», єдиний у країні провайдер цифрового ефірного телебачення, оголосила про суттєве зменшення тарифів на свої послуги. Компанію, яка отримала ексклюзивну ліцензію внаслідок непрозорого конкурсу у 2010 році, Антимонопольний комітет України визнав монополістом у 2014 році, а в грудні 2015 року наклав на неї штраф за зловживання монопольним становищем на ринку. Проте у травні 2016 року господарський суд визнав недійсним рішення АМКУ про зловживання монопольним становищем і скасував штраф; а в жовтні Вищий господарський суд залишив це рішення без змін.

В останні роки, через складні економічні умови в Україні, компанії медіа-сектору, зокрема дрібні ЗМІ, перебувають у скрутному фінансовому становищі. Дохід друкованих ЗМІ від продажу реклами зменшився, внаслідок чого газети стали ще більше фінансово залежними від мотивованих політичними інтересами власників. У ЗМІ поширеним явищем залишається так звана «джинса», тобто проплачені матеріали або приховані рекламні повідомлення, що виходять під виглядом новинних сюжетів. Вони підривають довіру до журналістів, особливо під час проведення передвиборчих кампаній. За результатами моніторингу джинси, проведеного ІМІ за період з квітня по грудень 2016 року, було зафіксовано найвищий рівень джинси у друкованих ЗМІ м. Миколаїв (15%) та в онлайн-ЗМІ м. Дніпропетровськ (7%). Неприбуткова організація «Громадське.TБ» у 2016 році продовжила отримувати частину фінансування від іноземних донорів

 

Примітка: Кількісні показники рейтингу та оцінки стану, представлені вище, не відображають ситуацію, що склалася в Криму, яка аналізується в окремому розділі. У звіті «Свобода преси» по кожній з країн/ територій оцінюється рівень незаоежності медіа у певних географічних межах, не залежно від того, чи вона знаходиться під впливом державних, недержавних чи іноземних державних сил. Спірні території іноді оцінюються окремо, якщо дотримано певних критеріїв, наприклад, наявність відносно стабільних меж, що дозволяє робити щорічні порівняння. Для того, аби дізнатися більше інформації, дивіться методологію звіту або сторінку «FAQ».